П’ятниця 14 тижня після П’ятдесятниці
Апостол дня. Гл. 2, 6–10
6 Щождо тих, які вважалися за знатних, – якими вони тоді були, мені байдуже; Бог не дивиться на обличчя людини, – мені ті знатні нічого не добавили. 7 Навпаки, побачивши, що проповідь Євангелії для необрізаних повірена мені, як Петрові для обрізаних, – 8 бо той, хто допомагав Петрові в апостольстві між обрізаними, допомагав і і мені між поганами, – 9 і визнавши дану мені благодать, Яків, Кифа та Йоан, що вважалися стовпами, на знак єдности дали мені й Варнаві правиці, щоб ми йшли до поган, вони ж до обрізаних; 10 тільки щоб ми про вбогих пам’ятали, що я власне і намагався робити.
Роздуми владики Венедикта: Гл. 2, 6–10 «Бог не дивиться на обличчя людини»
У нашому людському житті ми по-різному ставимось до різних людей. Часто навіть до тих самих людей ми змінюємо ставлення в різні етапи нашого життя. Часто стається діаметрально протилежно: колишні друзі стають ворогами, а колишні вороги – друзями. Але Бог завжди ставиться до нас однаково: завжди дивиться на нас, як на тих, за котрих віддав Своє життя, як на тих, на чий образ ми сотворені. Ми завжди цінні в очах Господніх.
А ми в своєму житті часто шукаємо вартість в очах інших людей. Натомість, варто усвідомити, що є Той, для кого ми завжди цінні, чи ми робимо добро чи відмовляємось від Нього, Бог ніколи не перестане нас цінувати. Так і ми намагаймося дивитись на інших людей, не зважаючи на їхні вчинки, що вони завжди є цінними в очах Божих. А значить мають бути цінними і для нас.
Євангеліє дня. Мр. 5, 22–24, 5, 35–6,1
22 Аж ось приходить один із старшин синагоги, Яір на ім’я, а побачивши його, упав йому до ніг 23 і благав його вельми, кажучи: Дочка моя вже на сконі. Прийди, поклади лишень на неї руки, щоб видужала й жила. 24 Тож пішов з ним. Слідом же за ним ішло багато люду, що тиснувся до нього.
35 Коли він ще говорив, приходять від старшини синагоги й кажуть: Дочка твоя померла, навіщо клопочеш Учителя? 36 Але Ісус, почувши слово, що ті сказали, промовив до старшини синагоги: Не бійся! Тільки віруй. 37 І не дозволив іти нікому з собою, окрім Петра, Якова та Йоана, брата Якова. 38 Приходять вони до старшини синагоги в хату, – бачить він метушню і тих, що ридали й голосили вельми. 39 Увійшов же й каже: Чого метушитесь і плачете? Не померло дівча, спить воно! 40 І насміхались з нього. Він же відсторонив усіх, узяв батька дівчати та матір і тих, що з ним були, та й увійшов, де дівча лежало. 41 Взявши ж дівча за руку, сказав до нього: Таліта кум – що значить у перекладі: Дівчино, кажу тобі, встань! 42 І притьмом устало дівча й почало ходити, – років же дванадцять мало, – і нараз охоплені були всі дивом-дивенним. 43 Та повелів їм суворо, щоб ніхто про те не довідався, – і наказав дати їй їсти.
1 І вийшовши звідти, прибув у свою батьківщину, а слідом за ним пішли й його учні.
Роздуми Венедикта: Мр. 5, 22–24, 5, 35–6,1: «Не бійся! Тільки віруй»
«Не бійтеся!», – саме такими словами розпочав свій Понтифікат Блаженний Іван Павло ІІ.
Хоча ми називаємо себе християнами, ходимо до храму, але часто бачимо, що в нашому житті ми маємо мало відваги повністю довіряти Богові. Правду кажучи, і маємо собі в цьому признатися щиро і відверто, ми любимо все контролювати, все планувати, все передбачати. І тому дуже часто в нашому житті, коли приходять якісь біди чи клопоти, вони нас вибивають з колії, бо вони нам непідвладні, ми не можемо їх контролювати.
Якщо опиняємось у ситуації, на яку ми не можемо вплинути і змінити, то саме тоді для нас звучать слова: «Не бійся! Тільки віруй». Бачимо, що чоловік, старшина синагоги, до якого Ісус звернувся з цими словами, дійсно сам не міг нічого змінити, бо його дочка вже померла.
Христові слова для нас завжди є фундаментом і заохоченням: не боятися, мати відвагу, стояти непохитно у вірі. Або як каже наше Богослужіння: «Ще й ще…» довіряти Богові, покладатися і уповати на Нього. А довіряти Богові найпевніша річ – Бог є єдиний, Хто ніколи нікого не підвів і не підведе.
Саме тому, щоб ми перемогли свої страхи і покладалися на Нього, Господь звертається до кожного з нас: «Не бійся! Тільки віруй».