П’ятниця 26 тижня після П’ятдесятниці
+ Свв. мчч. Євстратія, Авксентія, Євгенія, Мардарія й Ореста. Св. мчц. Лукії, діви.
Апостол дня. Євр. 7, 18–25
18 Так перша заповідь скасована через її неміч і безкорисність –
19 закон бо не зробив нічого досконалим, – уведено ж кращу надію, яка зближає нас до Бога.
20 Тим більше, що це не сталося без клятви: бо коли інші настановлялися священиками без клятви,
21 то цей мав клятву того, який сказав до нього: «Господь поклявсь, і каятись не буде: Ти – священик повіки.»
22 Ось чому Ісус став запорукою кращого союзу.
23 Крім того: отих священиків було більше, бо смерть не дозволяла їм зоставатися;
24 цей же, тому що перебуває повіки, має священство непроминальне
25 і тому може спасти повіки тих, які через нього до Бога приступають, бо він завжди живий, щоб за них заступатися.
Роздуми владики Венедикта:Євр. 7, 18–25 «Ісус став запорукою кращого союзу»
У Старому Заповіті бачимо, скільки разів Господь укладає союз із вибраним народом і як багато разів цей народ є невірним цьому союзові. Однак Бог є вірним повсякчас, Його союз відновлюється знову і знову, лише людина поверне своє лице до свого Творця!
Новий Заповіт відкриває нам ще щось незбагненніше: Бог стає Людиною, Ісус Христос водночас є і Богом, і людиною. Тим представником від людства, який наново укладає заповіт, викупляє людину від неволі гріха, робить людину вільною, робить людину учасником Царства Господнього.
Союз, який уклав для нас Ісус, ніщо не може знищити – ні наша гріховність, ні всі сили пекла, – цей союз укладений через Смерть і Воскресіння Христа. Спасіння і вічність нам подаровані. Тож пам’ятаймо повсякчас про це. Чи ми живемо досконало, чи грішно, Царство Небесне – наша спадщина, в якій на нас повсякчас чекає наш Творець. Але лиш тоді, коли ми цього Царства забажаємо і почнемо жити праведним життям, воно стане реальністю!
Євангеліє дня. Лк. 21, 37–22, 8
37 Днями Ісус навчав у храмі, а ночами виходив і перебував на горі, званій Оливна.
38 Зранку ж увесь народ приходив до нього в храм, щоб послухати його.
1 Наближалося свято опрісноків, що зветься Пасха.
2 І первосвященики та книжники шукали, як би його вбити, боялись бо народу.
3 Ввійшов же сатана в Юду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцятьох,
4 і він пішов умовитися з первосвящениками та начальниками, як би його видати.
5 Зраділи ті й згодилися дати йому гроші.
6 І він пристав на те й шукав нагоди, щоб видати його без відома народу.
7 Настав день опрісноків, коли треба було жертвувати пасху.
8 Ісус послав Петра та Йоана: “Ідіть”, – сказав, – “та приготуйте нам пасху, щоб ми її спожили.”
Роздуми Венедикта:Лк. 21, 37–22, 8 «Ввійшов же сатана в Юду»
Ми деколи несвідомі того, що завжди стоїмо перед вибором: вибрати добро – добру дорогу, чи зло – злу дорогу. У нас завжди є вибір. Навіть коли ми каємося на сповіді в гріхах, то розуміємо, що могли би вчинити інакше, однак в якусь мить вибрали вчинити саме так.
Саме покаяння – це ствердження того, що я зробив недобрий вибір, недобрий вчинок, недобрий крок. Кожен на власному досвіді вже переконався, що маємо чувати, який ми робимо вибір. Чувати над тим, що ми думаємо, які думки ми приймаємо, чувати над тим, які ми приймаємо емоції, чувати над тим, що ми допускаємо до свого серця, які почуття, пережиття, помисли. Чування, духовне розрізнення – завжди було дуже важливим в традиції Церкви. Як приклад того, що може статися, коли не чувати, є те, що Сатана ввійшов у серце Юди, бо той допустив це через думки які приходили до нього. А вже потім це відобразилося у вчинках Юди. І бачимо, який кінець мало те, що почалося з думки.
На сповіді ми каємося з наших гріхів, але не свідомі того, що ці гріхи сталися унаслідок тих бажань і думок, які ми допустили в своє серце і дали свою згоду на них, а лише потім коли прийшла нагода, то це виявилось у наших вчинках, у тих чи інших гріхах. Тож чуваймо, щоб зло не входило в наше серце! Чуваймо, щоб не дозволити нічому злому прийти і замешкати в нас!