25 (12) Листопад, середа. + Св. свщмч. Йосафата, архиєп. Полоцького.

Св. Йоана Милостивого, патр. Олександрійського. Прп. Ніла.

Утреня: по „Бог Господь”: тропар свщмч. двічі, Слава, І нині: богородичний з недільних, за гласом тропаря свщмч. Катизми чергові з сідальними свщмч., також полієлей з величаннями і пополієлейний сідальний свщмч. Степенна 4-го гласу, перший антифон. Прокімен, Єв. Ів. 35 зач.; 10:1-9. Пс. 50, і стихира свщмч. Канонів 2: перший Богородиці, другий свщмч. Під час канону відбувається мирування. По 3-ій пісні – сідальний свщмч., по 6-ій – кондак-ікос свщмч., по 9-ій – світильний свщмч. Хвалитні стихири свщмч. – 4. Слава: свщмч., І нині: богородичний, за гласом наславника. По великому славослов’ї з трисвятим – тропар свщмч., Слава, І нині: богородичний з недільних за гласом тропаря свщмч. Відпуст великий з поминанням тільки служби свщмч.

Часи: тропар і кондак свщмч.

Літургія: все – тільки свщмч. Ап. – Євр. 311 зач.; 4:14-5:10. Єв. – Ів. 36 зач.; 10:9-16.

Вечірня: „Блажен муж”. На “Господи, візвав я” стихир – 8, всі свят. Слава: свят., І нині: 1-й богородичний (догмат). Прокімен дня і три читання свят.: Прип. 10:6-8, 8:6-21, Муд. 8:17-9:14, Муд. 4:1.6-20. На литії стихири свят. Стиховня ціла свят., зі своїми приспівами. На благословенні хлібів: Тропар свят. двічі і «Богородице Діво» раз. Відпуст великий з поминанням тільки служби свят.

Св. Йосафат – визначний син волинської землі, один із натхненних праведників і святих українського народу й Христової Церкви, за єдність якої –  так, як він цю єдність уявляв і за неї самозречено боровся, – пролив свою кров і віддав життя. Народився Йосафат близько 1580 року у побожних батьків Гавриїла та Марії Кунцевичів. Під час Хрещення отримав ім’я Іван. Його батько був знатним міщанином – купцем і радником міста. Івась виховувався під дбайливим доглядом благочестивої матері. Під її проводом він навчився читати по рукописному Часослові; потім пішов до школи при парафіяльній церкві. З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп’ятого Христа, Івась запитав свою матусю: “Хто це?” Побожна мати відповіла, що це – образ Богочоловіка Ісуса Христа, Який зійшов з неба на землю, щоб принести всім людям Добру Новину про Господнє милосердя, прощення і спасіння та ціною пролиття Своєї пречистої Крові, Своїх добровільних – неймовірних страждань і смерті на хресті відпокутувати за наші гріхи і, таким чином, нас спасти. В ту ж мить Івась відчув нена­че вогонь – це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в храмі, а тому ніколи не пропускав церковних богослужінь. Згодом це ба­жання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його гріховними принадами. Батьки, бажаючи забезпе­чити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Попови­ча, міського радника у Віль­но, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля, і яке в 1569 році, внаслідок Люблінської унії, об’єдналося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту.

Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, по­божного юнака і згодом бажав  віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він іґнорував веселі товариства з ровесниками чи дівча­тами, а йшов, радше, до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами. Вільно тоді було своєрідним центром усяких релігійних течій, поглядів та теологій, що напливали сюди, головно, з Німеччини; а, крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування мо­ралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви. У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов’язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі. В той час по всій Україні й Білорусі спалахнув релігійно-суспільний конфлікт, спри­чинений Берестейським (1596 р.) з’єдиненням єрархії Києво-Руської Церкви з Римською, яка погодилась при цьому на прийняття верховного провідництва і догматики останньої, – з одночасним зривом усіх стосунків із Царгородом та, загалом, рештою православного Сходу. І що категорично не було сприйнято доволі великою частиною тогочасного вітчизняного суспільства і яку, до того ж, всіляко підтримували й провокавативно заохочували в Московському царстві. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою… Але праведні віруючі люди зав­жди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника – Господа Бога з ревною молитвою. “Господи, навчи мене путі Твоєї, щоб я ходив у Твоїй правді” – кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс. 86: 11). І увесь свій подальший життєвий шлях владика Йосафат Кунцевич звершував саме так, як він тоді відчув і усвідомив відповідь Господа…

У 1609 р. був висвячений на священика, 1611 р. стає єпископом-помічником Київської унійної митрополії, а в 1617 р. – архієпископом Полоцьким. Апостольська ревність, надзвичайна покора, ангельська чистота, самодисципліна, яку хотів бачити і в інших, були страшними для його опонентів. За час його єпископства (1618-1623 рр.) у Полоцьку настало велике духовно-релігійне піднесення. Протягом усього життя допомагав бідним і хворим, з любов’ю піклувався про них. Самовіддане святе життя Йосафата привернуло багато послушників – як українських, так і білоруських мешканців Вільна, прихильників Берестейської церковної унії, котрі вважали, що якраз у такий спосіб має сповнятися настанова Христа, щоб був “один Пастир і одне стадо”. Також його великою заслугою, як архимандрита, є реформа Василіянського Чину, яку він провів разом із митрополитом Йосифом Рутським.

У 1620-1621 рр. патріарх Єрусалимський Теофан, який якраз у той час подорожував русько-українськими теренами, під тиском гетьмана Петра Сагайдачного, висвячує Йова Борецького на Київського православного митрополита, а разом із ним – п’ятьох інших єпископів, створюючи тим самим паралельну – не з’єднану з Римом православну церковну єрархію в Україні та Білорусі. Настала – підбурювана, причому, значною мірою зовнішніми (московськими і варшавськими) чинниками – міжконфесійна боротьба “Руси з Руссю”: спочатку полемічна, а потім і фізична. Тим паче, що цьому немало сприяло і те, що в багатьох місцях впровадження церковної унії нерідко супроводжувалося використанням владного адмінресурсу, примусом і тиском. Особливо гострою конфронтація була в Полоцькій архиєпархії, де на – противагу Йосафату – було поставлено архиєпископа Мелетія Смотрицького. Між ними точилася гостра полеміка. Йосафата звинуватили, зокрема, в “полонізації” вірних.

Головною метою життя св. Йосафата були церковна єдність – так, як він собі її уявляв, і навернення грішників, за що і віддав він своє життя. Його християнське милосердя, любов до ближнього, навіть до своїх ворогів – і не тільки на словах, але й на ділі, підтверджують його велику відданість св. Христовій Церкві, церковній єдності, яку заповідав Христос, – і саме в тій організаційно-структурній формі, котра тоді католицьким Римом вважалася єдиноправильною і єдиноможливою. Виступав проти хабарництва, ледарства, розпусти, дбав про церковне майно, відбираючи його у шляхти та заможних світських людей, а також виступав проти насильного захоплення православними церковного майна католиків і навпаки. І хоч виконання судового вироку робила світська влада, його вороги приписували насильство саме йому. Всюди шукали причину, щоб дискредитувати й очорнити його.

Його проповідування принесло плоди численних наверненнь та подарувало йому титул „крадій душ”. «Ви мене переслідуєте, – говорив Йосафат, – готуєте для мене смерть, а я вас усім серцем люблю і бажаю за вас віддати навіть своє життя». Це – були воістину пророчі слова. Його православні недоброзичливці під проводом єпископа Мелетія Смотрицького вирішили фізично знищити Йосафата, об’єднуючись із своїми однодумцями у місцевій владі та використовуючи період політичного занепаду в Польсько-Литовському королівстві. На смерть не довелося довго чекати. У 1623 році владика Йосафат поїхав до Вітебська, і свою останню ніч на 12 листопада він провів у молитві – як Христос в Оливнім городі. А щоб себе застрахувати, вороги спочатку вирішили зорганізувати провокацію. Перед палатою Йосафата вони вигукували протягом двох днів образливі слова на нього, його слуг, які, не витримавши глузувань, одного провокатора закрили на кухні. На це тільки й чекали змовники. Вдарено в церковний дзвін, збігся підговорений – дуже злобно й агресивно налаштований натовп із залізними палицями і зброєю. Зруйнували огорожу, вломились до палати, побили слуг, понищили все кругом. В той день була неділя, і Йосафат служив у церкві Утреню. Повернувшись із церкви, він почав молитись, лежачи хрестом на долівці, а потім, вийшовши, лагідно сказав до юрби: «Діти, чому б’єте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, ось я!». І тут же сокира вбивць розрубала голову слуги Божого. На ще живого накинулась фанатична юрба і з лютою ненавистю почала його бити, колоти, стріляти. Потім почалась розправа над тілом убитого владики: із істерично-несамовитою затятістю вороги рвали одяг, обпльовували, висмикували волосся. Одна жінка, що з лайкою висмикувала бороду Йосафата, на місці осліпла, відразу розкаявшись. Однак розлючену юрбу не зупинило і це Господнє чудо. Потім, щоб затерти сліди, скинули тіло в річку Західну Двину, прив’язавши до ніг камінь, а до шиї – наповнену камінням волосінницю, яку носив замість білизни, як аскет. Топили, викрикуючи: «Держись, владико, держись!» За хвилину тіло мученика випливло. Перелякані цим Божим чудом, кати почали втікати. Злочинці вирішили повернутись і знову втопити тіло там, де найбільша глибина ріки. 5 днів вісники шукали тіло мученика, щоб похоронити. Раптом появилось яскраве світло над водою. Його випромінювало тіло владики. І тільки тоді знайшли утопленого. А юрба – зразу ж після скинення тіла у воду – продовжила свою розбійницьку роботу: виламала двері, вікна розвалила печі, сплюндрувала-пограбувала хату, комори, пивниці. Поранено й побито всіх слуг. Тільки в п’ятницю, після кривавої неділі, знайдено тіло священномученика. Сумна звістка про мученицьку смерть Йосафата облетіла села і міста. Ця смерть, здавалося, окреслювала фіаско, крах тієї справи, за яку віддав своє життя владика Кунцевич. Та, натомість, позначила дещо інше.

Так, дещо пізніше, у 30-40-х рр. ХVII cт., мали місце активні спроби примирити “Русь з Руссю” й, зокрема, через відновлення первісної єдності і цілісності історичної Києво-Руської Церкви. Тобто, в тогочасі обидва київські митрополити – православний Петро Могила та унійний Йосиф Рутський – разом пропонують і відстоюють план утворення спільного (для українсько-білоруських християн східної традиції) – самостійного (автокефального) Київського патріархату. Іншими словами, такого еклезіального об’єднання, котре не підпорядковувалося і не залежало, а підтримувало збалансовані стосунки “подвійного сопричастя” – по суті й змісту – рівноправних і рівнозначних Церков-Сестер: як із Римом, так і Константинополем. Більше того, вони плекали таку надію, що саме на базі такого патріархату згодом зможе бути подолана Велика схизма 1054 р. поміж Сходом і Заходом християнської ойкумени. І хоча тоді такий проект не був схвалений і підтриманий більшістю сучасників, так виглядає, що деякі його засадничі ідеї, мабуть, не втратили певної своєї значимості і актуальності аж дотепер…

Через 27 років (1650 р.) після трагічної загибелі владики Йосафата Кунцевича – себто, вже у розпал жорстоко-кривавої і нещадно-спустошливої релігійної та соціально-станової війни (Хмельниччини), в яку, зрештою, і переросло оте згубне й безглузде протистояння “Русь нищить Русь”, – при перенесенні його мощів до срібного саркофагу з рани на голові виплила свіжа кров. Під присягою 116 свідків у 1628 р., тобто через 5 років після смерті Йосафата, розкрили гріб і добули мощі Йосафата, та, на превеликий подив усіх, переконались, що вони нетлінні. Весь народ кинувся до домовини святого Йосафата, і пронеслась зразу молитва, котра вмить об’єднала багатотисячних присутніх: і католиків, і православних, і протестантів.

Напередодні Своїх страждань і хресної смерті Ісус у Гефсиманському саду палко молився до Свого Отця Небесного про учнів Своїх, про долю майбутньої новозавітньої Церкви і благав при цьому, “щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене” (Ін.17:21). “Увірував”  і таким чином спасся.

Причому, така спасенна для багатьох-багатьох людей “єдність духу в союзі миру” (Еф.4:3) поміж усіма християнами, вочевидь, надзвичайно важлива й вельми актуальна і нагальна саме в нашу новітню історичну добу. Себто, як видається, вже “в останні роки” Історії спасіння (Єз.38:8), коли ось“темрява землю вкриває, а морок – народи” (Іс.60:2) і наспіло жахливе “горе тим [людям], що живуть на землі і на морі, бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу” (Одкр.12:12).

Водночас Господь, обіцяючи, що, врешті-решт, “і буде одне стадо і один Пастир” (Ін.10:16), наголошує на особливій місії і ролі у цьому процесі (“збиранні із країв землі” віруючих з“усіх народів”) – як у суто національному, так і загальносвітовому масштабі, – різноконфесійного Божого люду “нового завіту” саме “із країни північної” (Єр.3:17,18; 31:8,31). Тобто, судячи з усього, саме сучасної України, що розташована – через Чорне море – якраз на північ від Святої Землі та цілого близькосхідного регіону загалом. Й на яку, відповідно, наразі й виливається чимала частка отієї диявольської “великої люті” і, зокрема, на терени якої “у повному озброєнні” вдерлося “велике полчище” сусідньої імперії (“ІІІ Риму”) “із крайньої півночі” (Єз.38:4,15). І котра, у перебігу цієї своєї “гібридної” війни, намагається (поміж іншого) будь-що розхитати, дестабілізувати внутрішню ситуацію в нашій державі. У т. ч. розпалити нетерпимість і ворожнечу, спровокувати масштабні протистояння і конфронтації на міжконфесійному й міжетнічному ґрунті.

Й на таке покликання українських християн, власне, красномовно вказує і багатющий духовно-еклезіальний досвід і практика історичної Києво-Руської Церкви. І це ж cаме пророче передбачали згадувані вище першоієрархи – після її драматичного поділу – обох вітчизняних Церков (шляхи до реалізації об’єднавчого задуму яких наполегливо шукав, зокрема, праведний митрополит Андрей Шептицький), а також, приміром, і наш великий сучасник – св. Папа Іван Павло ІІ, називаючи Україну “лабораторією християнської єдності”, і т. п. Aмінь.