П’ятниця 30 тижня після П’ятдесятниці
Апостол дня. Євр. 11, 8– 16
8 Вірою Авраам, покликаний, послухався і вийшов до краю, що мав , узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде.
9 Вірою він перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах з Ісааком та Яковом, спадкоємцями, як і він, тієї самої обітниці.
10 Бо чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник.
11 Вірою і сама Сара дістала силу прийняти насіння, дарма що вже була похила в літах, бо вважала вірним того, хто дав обітницю.
12 Тож від одного, та ще й омертвілого, народилося так багато, як зір на небі, як піску край моря, без числа.
13 У вірі померли всі ці, не отримавши здійснення обітниць; вони лиш бачили й вітали їх здалека, визнаючи, що вони «чужинці на землі й захожі».
14 А ті, що так говорять, ясно показують, що шукають батьківщини.
15 І якби вони пам’ятали про ту, з якої вийшли, мали б час повернутися.
16 Та вони тепер кращої бажають, тобто небесної; тому й Бог не соромиться зватися їхнім Богом, бо він їм приготував місто.
Роздуми владики Венедикта:Євр. 11, 8, 11– 16 «Бог не соромиться зватися їхнім Богом»
Як в дуже багатьох життєвих обставинах в нас не має відваги засвідчити, що ми є християнами, що ми віруєм в Бога. Як у багатьох обставинах ми ховаємо і не свідчимо своїм життям про Христа.
Бог зі своєї сторони, які б ми не були, як би ми не жили, що б не чинили не перестає називатись нашим Богом. І тоді навіть, коли ми Його посоромились чи зробили гріх, коли приходимо до нашого Бога, Він знову визнає нас, Він далі лишається нашим Богом не зважаючи на те, як ми чинили, як поступали. Бог є нашим Богом повсякчас. Чи ми є повсякчас Його дітьми?
Євангеліє дня. Мр. 9, 33–41
33 І прийшли вони у Капернаум, і як був він у домі, спитав їх: Про що ви сперечалися дорогою?
34 Вони ж мовчали, бо сперечалися були дорогою, хто більший.
35 Тоді він, сівши, прикликав дванадцятьох та й каже до них: Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою.
36 Потім узяв дитину, поставив її серед них і, обнявши її, каже до них:
37 Хто прийме одне з таких дитят в моє ім’я, – мене приймає; а хто мене приймає, – не мене приймає, а того, хто послав мене.
38 Йоан же сказав до нього: Учителю, ми бачили одного, що твоїм ім’ям бісів виганяє, але не ходить з нами, то ми й заборонили йому, – не ходить бо з нами.
39 Ісус же мовив: Не бороніть йому. Немає бо такого, хто робив би чуда моїм ім’ям і міг би незабаром мене лихословити.
40 Бо хто не проти нас, той за нас.
41 Хто напоїть вас кухлем води тому, що ви Христові, – істинно кажу вам, – той не втратить своєї нагороди.
Роздуми Венедикта:Мр. 9, 33–41 «…Сперечалися були дорогою, хто більший»
Так як учні сперечалися, хто з них більший, так і кожен з нас хоче відстояти серед інших право бути важливим, тим, кого цінують, думку якого враховують. Нам дуже боляче і прикро, коли нас не зауважують. Дуже часто ми хочемо бути кимось, бо знаємо, що у світі на людей, які займають посади, – у світі людському, навіть церковному – інші люди зважають. Саме тому у житті ми хочемо, щоб нас зауважували і з нами рахувались.
Чому Господь ставить нам за приклад дітей? Бо дитина завжди є сама собою. Дитина не має в собі фальші і дуже легко вловлює фальш у дорослих. А дорослі інколи так звикли фальшувати одні перед одними, що вже сприймають це як нормальне. Тож коли Господь каже, щоб ми були як діти, Він закликає нас жити в правді про світ і про себе. Якщо маємо в собі якісь «плюси» – дякуймо за це, якщо маємо «мінуси» – теж живімо і просімо в Бога сили їх виправити на «плюси». Якщо чогось в житті досягнули – приймаймо це з миром, якщо ж нічого не маємо – також приймаймо це, як послане Богом.