Неділя 19 тижня після П’ятдесятниці
Апостол дня. 2 Кор. 11, 31–12, 9
31 Бог і Отець Господа Ісуса, – благословен вовіки! – знає, що я не говорю неправди. 32 В Дамаску правитель царя Арети стеріг місто дамащан, щоб мене схопити; 33 та мене спущено віконцем у коші з муру, і я втік з його рук..
1 Чи треба хвалитися? Воно й не личить, але я таки приступлю до видінь та до об’явлення Господа. 2 Я знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому, – чи то було в тілі, не знаю, чи то було без тіла, не знаю, Бог знає, – був він узятий аж до третього неба. 3 І знаю, що той чоловік – чи в тілі, чи без тіла, не знаю, Бог знає, – 4 був узятий у рай і чув слова несказанні, яких годі людині вимовити. 5 Таким буду хвалитися, собою ж не буду хвалитися, хіба лиш моїми немочами. 6 А коли я захочу хвалитися, я не буду безумний, бо скажу правду; але я стримуюся, щоб про мене хтось не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує. 7 А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. 8 Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився, 9 та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі.» Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала.
Роздуми владики Венедикта: 2 Кор. 11, 31–12, 9 «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі».
Ніхто з нас не хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Кожен хоче бути певним себе, своєї постави, особистості, але ця наша певність завжди є обмеженою. Бо коли вона здобута, то на обмеженому нашому досвіді, обмеженому розумінні, обмежених знаннях. І скільки ми б не здобували, все завжди є обмеженим і суб’єктивним.
Повнота певності приходить тоді, коли ми живемо в Господі. Ми можемо почати довіряти Богові, коли почуємось немічними, безпомічними. Бог є той, Який може нам допомогти, дати, але ми маємо почутись тими, які потребують Його допомоги. Поки ми цього не відчуємо, Бог не може нас насильно змінити чи ощасливити. Лиш тоді коли покличемо в безпорадності, Бог може прийти з своєю поміччю і силою!
Євангеліє дня. Лк.6, 31–36
31 І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само. 32 Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. 33 І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять. 34 І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне. 35 Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних. 36 Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
Роздуми Венедикта: Лк.6, 31–36 «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»
У цьому Євангелії Господь подає «золоте правило». Як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимось до ближніх, так і даємо право їм ставитись до нас. Коли придивитись до нашого життя, то ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже болюче сприймаємо вчинки інших щодо нас. А дуже легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми одночасно дуже часто завдаємо болю і ран іншим.
Тому сьогоднішнє правило, яке дає Господь, золоте: що ми хочемо, щоб нам робили, то і ми робімо іншим. Хочемо, щоб нам прощали – і ми прощаймо, хочемо, щоб нас любили – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрості – і ми не чинімо, не хочемо, щоб нас принижували – і ми не принижуймо. Бо що ми робимо, то й інші будуть робити для нас.