Неділя 20 тижня після П’ятдесятниці
Апостол дня. Гл. 1, 11–19
11 Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; 12 бож я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса Христа. 13 Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. 14 Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. 15 Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, 16 зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17 ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18 По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п’ятнадцять день. 19 А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.
Роздуми владики Венедикта: Гл. 1, 11–19 «Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою»
Що є Євангелія? Це та Добра Новина, яку досвідчили апостоли, коли пізнали Христа, Котрий і приніс цю Новину – зло і гріх не може вже панувати над людиною, бо в Христі людина покликана до життя вічного, до Царства Небесного.
Євангелія, яку ми проповідуємо, це не лише те, що ми прочитали про Христа, почули, нам хтось переповів. Остаточна суть Євангелії – це те, що ми зустрілись з Христом воскреслим, Який жив історично і воскрес, Тим, Який є Богом і з Яким ми можемо пережити зустріч у кожній миті нашого життя.
Євангелію ми не сприймаємо лише з людського досвіду, лише від людей, ніби хтось нас цьому навчив. Бо навіть коли хтось нам вказав шлях до Бога, допоміг, то зустріч з Богом, досвідчення Бога має бути в кожного з нас пережитим особисто, і тоді лиш ми стаємо правдивими носіями Євангелії. Наше свідчення про Бога, наше проповідування про Нього живе настільки, наскільки ми самі живемо Богом!
Євангеліє дня. Лк. 7, 11–16
11 Потім пішов у місто, що зветься Наїн, а з ним ішли його учні й сила народу. 12 Коли ж вони наблизились до міської брами, якраз виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою; і було з нею досить людей з міста. 13 Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: “Не плач.” 14 І приступивши, доторкнувсь до мар, і ті, що несли, зупинились. Тоді Ісус сказав: “Юначе, кажу тобі, встань!” 15 І мертвий підвівся і почав говорити. І він віддав його матері. 16 Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога та й говорили: “Великий пророк устав між нами”, і: “Бог навідався до народу свого.”
Роздуми Венедикта: Лк. 7, 11–16 «Юначе, кажу тобі, встань!»
Можемо лише собі уявити, яке горе було в цієї жінки! Вона була вдовою, значить, вже не мала чоловіка, а тепер втрачає і єдиного сина. Людина в такому стані не бачить жодної радості, не бачить сенсу життя, немовби перед нею все стає темним. Саме в цей людський розпач, в смуток і безнадію входить Господь і повертає життя синові цієї жінки. Подібне може ставатись і в нашому житті, бо кожен з нас не раз переживає трудні моменти. І тоді Бог також може ввійти через нашу віру.
Якщо ми довіряємо Богові, що Він може діяти всюди і повсякчас, то маємо пам’ятати, що Бог може принести в будь-яку хвилю розпачу Своє світло. Отож дуже важливо у будь-яких ситуаціях, навіть найскладніших, здавалося б, безвихідних, бути свідомими того, що Бог через нашу віру і довіру до Нього може нас і все наколо змінити.
Тож вірмо в Бога повсякчас, і Він буде мати можливість діяти в нашому житті та через нас!