1 (19) Листопада, Неділя 22-га по Зісланні Святого Духа. Глас 5. Єв. 11.
Бл. свщмч. єп. Теодора (Ромжі). Св. прор. Йоїла.
Св. мч. Уара. Прп. Йоана Рильського.
Утреня: по „Бог Господь”: тропар недільний гласу двічі, Слава: свщмч., І нині: богородичний з недільних за гласом тропаря прп. Катизми чергові зі звичайними їхніми недільними сідальними октоїха, також полієлей з величаннями свщмч., і „Ангельський собор”, мала єктенія з виголосом „Бо благословиться” й іпакой гласу, також 1-й і 2-й сідальний свщмч. по разу без богородичних, Слава: 3-й сідальний свщмч., І нині: його богородичний. Степенна чергового гласу. Єв. – Йо. 67 зач.; 21, 15-25. Все інше до канону – неділі. Канонів 3: перший недільний, другий Богородиці і третій свщмч. По 3-ій пісні – кондак-ікос і сідальний свщмч. По 6-ій – кондак-ікос неділі. По 9-ій – світильний недільний і свщмч. Хвалитних стихир – 8: недільних октоїха чергового гласу – 4 і свщмч. – 4 (дві останні – з приспівами «Священики Твої зодягнуться в праведність…» і «Чесна перед Господом смерть…»). Слава: стихира євангельська чергова, І нині: „Преблагословенна”. По великому славослов’ї – тропар недільний «Сьогодні спасіння світу…». Відпуст великий з поминанням служби недільної і свщмч.
Часи: на всіх часах: тропар недільний, також Слава: свщмч., кондаки: на 1-му і 6-му – недільний, на 3-му і 9-му – свщмч.
Літургія: антифони воскресні або зображальні. Тропар недільний і свщмч., також кондак недільний, Слава: свщмч., І нині: богородичний за гласом наславника. Прокімен, апостол, алилуя, євангелія і причасний – спочатку неділі, а після – свщмч. Ряд.: Ап. – Гал. 215 зач.; 6,11-18. Єв.: Лк. 83 зач.; 16, 19-31. Свщмч: Ап. – Євр. 334 зач.; 13, 7-16. Єв. – Лк. зач. 67.; 12, 32-40.
Вечірня: катизми нема. На “Господи, візвав я” 6 стихир: 3 Октоїха; 3 влкмч., Сл.: влкмч., І нині: богород. за гласом «Слава». Прокімен дня. Стиховня Октоїха. По “Отче наш”: тропар влкмч., Сл., І нині: богород. відпустовий за гласом тропаря влкмч. і за днем тижня.
Цього дня Свята Східна Церква віддає честь пам’яті святих – мученика Теодора Ромжі та пророка Йоіла.
Єпископ і мученик Теодор (Федір) Ромжа народився в гуцульському селі Великий Бичків на Закарпатті. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала доволі сталий прибуток. Але в родині, де живуть дев’ятеро дітей, надто великих статків не назбираєш. Тому виростав Федір у досить скромних умовах.
Під час навчання у Хустській гімназії він уже виявляв зацікавленість вірою і релігією загалом – на канікулах вдома читав “Апостола” в церкві, співав у криласі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до Христа та християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста.
У 1930 році єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але – як католик східного обряду – відвідує церкву святого Антонія, котру відвідували і росіяни-католики, що проживали в Римі. Зближення з ними приводить до того, що він змінює напрям своїх студій. У 1934-му переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для проповідування й поширення в Росії католицької віри. До них належав і Теодор Ромжа.
Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати й заохочувати православну Москву до поєднання (унії) їх Східної Церкви з Римським Апостольським престолом, та ще й за войовничо-богоборчого – кривавого більшовицько-сталінського режиму! Дивлячись із нинішньої висоти, це була дуже наївна і всуціль нереальна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим ім’ям на устах. Чимало з них і стали мучениками в червоно-атеїстичній Росії.
Час навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя стало чітко запрограмованим – жертва заради віри. Іншого варіанта в комуно-совдепівськй Росії для католицького місіонера не могло і бути. Але після семи років навчання в Римі він повертається додому, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків. Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району.
Але це було явно не те, чого потребував Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп». Втім, він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких панотців. Власне, ламає сам стереотип уніатського священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляє рибалити, лижний відпочинок, радіо.
Але бачить, що на Закарпатті якось знайти себе йому не вдається. Тому мріє про докторат у Римі. Проте на заваді стає міжнародна політика. Й, зокрема, різке, після аншлюсу Австрії, загострення “судетського питання” – ультимативними претензіями Берліна на тогочас замешкувані, переважно, німецькомовною меншиною низку прикордонних територій на заході Чехословаччини. 22 вересня 1938 року його знову мобілізують до війська. Однак празький уряд таки не наважується на збройний конфлікт з Гітлером і, врешті-решт, – унаслідок Мюнхенських угод, – Чехословаччина, як єдина держава, розпадається. Після невдалої, у березні 1939 року, спроби місцевих українських патріотичних кіл здобути й збройно оборонити назалежність бодай частини Закарпаття, увесь край окуповує і анексує хортістська Угорщина. У нових умовах, влітку 1939-го, єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте він мусив підпорядковуватися волі керівництва. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього часу доля Теодора Ромжі від нього вже не залежала. Все розвивалося наперед визначеним руслом.
У семінарії він, крім усього іншого, виконує обов’язки духовного наставника, тобто стежить за душевним станом кожного семинариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі – як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікому. – Мені здавалося дуже дивним, коли добрим називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва.
Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Правлячий диктаторсько-шовіністський режим Угорщини, союзник нацистського ІІІ Райху, хотів зробити її своїм інструментом у справі мадяризації тутешнього населення, але наштовхнувся на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли деякі суперечності з мадярською владою. Її очільники, здавалося, нарешті, отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Ватикан був проти, тому процес призначення нового єпископа затягується.
2 січня 1944 року Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. А втім, усе різко змінює тогочасна ситуація на Східному фронті 2-ї світової війни. Запеклі бої точаться вже в Карпатах, і всім зрозуміло, що незабаром радянські війська заявляться на Закарпатті.
У таких умовах, 24 вересня 1944-го, єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Римська курія обрала саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Католицькій Церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.
Історики Цркви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, себто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити й скористати – як “компромат” – нова влада. Але головним, можливо, було те, що Ромжа готувався до місіонерської роботи саме в Росії. Йому була добре знайома не лише російська мова, культура, духовність, а й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить і той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу більшовиків він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто, готує їх до роботи в підпіллі.
Ще восени 1939 року, коли, згідно таємного протоколу до “пакту Ріббентропа-Молотова”, відбувся поділ поміж обома тоталітарними агресорами міжвоєнної Польщі, що тоді зазнала військово-політичної поразки і краху, і частина нового західного кордону Московської більшовицької імперії пролягла, зокрема, по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити». Із 1944-го Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністично-сталінського режиму. Попервах очевидних сутичок не виникало: ще тривала війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання Греко-Католицької Церкви не було першочерговим. Більшість закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали саме до греко-католиків.
Тому викликати релігійне невдоволення серед них якраз у той час, коли треба агітувати за новий лад, було б вкрай нерозумним. У свою чергу, місцева Церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до тодішньої влади. Теодор Ромжа завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтриґами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської Греко-Католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво розуміло, що будь-який відвертий супротив лише розв’яже руки її ворогам.
Доля греко-католиків Галичини під час її окупації “першими совітами” у 1939–1941 роках не залишала сумнівів у тому, що, з одного боку, комуно-атеїстична, а, з іншого, православна Москва ніяк не толеруватиме Східної Католицької Церкви. Тому, коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про “возз’єднання” Закарпаття з підмосковською радянською Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою». Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши в Москві й отримавши відповідне “благословення” від Московського патріарха, деякі православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість посилює позиція нової місцевої влади, в якій переважають комуністи і москвофіли, котрі явно симпатизують “цезаропапістському” російському православ’ю.
У таких умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час Церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своєї пастви. Це дає результат: після деякого начального успіху “православізація” захлинулась.
Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там, після арешту греко-католицьких єпископів, була створена група з кількох священиків, які в березні 1946 року на Львівському псевдособорі «проголосили» скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Щоби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості кліру. Понад те: бачачи гоніння своєї Церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року, замість звичайних 5 тис. прочан, прийшли у чотири рази більше. Наприкінці своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність своїй Церкві, аж до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась доти небачена кількість віруючих – 50 тис.
А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не минає навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний саме власному народові.
Доля Греко-Католицької Церкви була вирішена наперед. У безбожній – Московській комуно-совдепівській імперії, на слугування якій, до того ж, “запряглася” тодішня ієрархічна верхівка РПЦ, для неї місця не було. Питання полягало лише в тому, як і коли прийде розв’язка. Якщо на Галичині зручним приводом для її розгрому і заборони стала підтримка Української повстанської армії, то на Закарпатті щось «пришити» було практично нічого. Тому така розв’язка затягувалась. Головною перепоною «львівського варіанта» став саме Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників Церкви. Але якось переконати чи умовити людину, яка готувалася все життя до сповідництва та мук, було, по суті, неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.
У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно – в тій чи іншій, найбільш зручній, формі – позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». А буквально за кілька тижнів він із диявольською зловтіхою відрапортував до Москви, що єпископ Ромжа, мовляв, «несподівано» загинув.
Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише відносно недавно. У 1998 році в Москві вийшли спогади генерала НКВД Павла Судоплатова – начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і коїлися вбивства, зокрема, видатних українців: Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує “спецоперацію” з ліквідації Теодора Ромжі.
Ініціатором був Нікіта Хрущов, який тоді був першим секретарем ЦК КП(б)У. Судоплатов розкриває ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про ситуацію в керівних колах більшовицько-радянської України, про плановані заходи проти західноукраїнського повстанського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися із жінкою Івана Туряниці, першого секретаря Закарпатського обкому партії та голови облвиконкому. «Обидві посади той обіймав одночасно і користувався великою повагою та любов’ю населення, – пише Судоплатов. – На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до “жовтневих свят”, було написано: «Хай живе 30-та річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туряниця!»
Від Ромжі відомості про ситуацію в українському совдепівському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти – через московську агентуру – до Кремля. Це створювало справжню небезпеку для Хрущова у владних інтриґах. Тому постала потреба таємно зліквідувати всю греко-католицьку церковну верхівку в Ужгороді, яка надає усіляке сприяння українському національному підпіллю. Сталін дав своє “добро” на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті.
В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні зв’язки і контакти з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист №1 не пише. 26 жовтня в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже була накладена заборона на поїздки священиків без дозволу Уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владі про візит у село єпископа. Таким чином особісти могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села – кіньми.
Проте після служби Божої і обіду селяни попередили, що на околиці стоять автівки з військовими. Зважаючи на те, що вже наближалася ніч, люди попросили владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу. Ось як описує те, що трапилося очевидець – о. Маслей: «Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».
На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Щоби їх не впізнали, особісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих одразу до мукачівської лікарні, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які, до того ж, хиталися. Була пошкоджена нога і численні рани на тілі вже від ударів нападників. Більше постраждав о. Бачинський. Можливо, його – як старшого за віком – убивці і сприйняли на єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний.
Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої автомобільної аварії, єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану, – розповідає генерал-лейтенант НКВД. – Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом зліквідувати Ромжу».
Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали медсестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Щоб провести спецоперацію, у лікарню терміново приймається “медсестра” – агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу 1 листопада головний лікар наказує їм слідувати за ним. Коли за кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О, Ісусе!»
Привезти тіло Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірним попрощатися з улюбленим єпископом.
Теодор Ромжа був проголошений блаженним 27 червня 2001 року у Львові Папою Іваном Павлом II. Його мощі знаходяться у Кафедральному греко-католицькому соборі в Ужгороді.
Святий пророк Йоіл був від сімені Рувимового, син Бетуїла із села Метиморового. Жив за часів правління юдейских царів Йоаша та Амації. Він закликав до щирої віри в Бога і відмову від т. зв. “віри напоказ” та нещирого служіння Господу.
За натхнення Божого Промислу пророкував він про далекі апокаліптичні часи, а також майбутнє запустіння Єрусалима і радив щиросердно каятися й постити, бо тим Бог умолений буває. Прорік-бо і вилиття Святого Духа “на всіляку плоть“, і про Страшний суд та “спасіння кожного, хто покличе Господнє ім’я“, тощо та й помер із миром і похований був у землі своїй, упередивши Різдво Христове на 800 років. Ім’я ж його тлумачиться: “Любов Божа”, чи “начаток”, чи “начало Боже”.
Згідно “Житія святих” Димитрія Туптала (Ростовського)