28 (15) липня, віторок. + Св. рівноап. вел. князя Володимира, у хрещенні Василієм.
Свв. мчч. Кирила і Юліти.
Ряд.: Апостол. – 1 Кор. 152 зач.; 12, 12-26.
12 Так само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч є їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос. 13 Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом. 14 Тіло бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох. 15 Коли б нога сказала: «Я не рука, отже не входжу у склад тіла», – то хіба через те не належала б до тіла? 16 І коли б вухо сказало: «Я не око, отже не входжу у склад тіла», – то хіба через те воно не належало б до тіла? 17 Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? 18 Таж Бог розподілив члени – кожного з них – у тілі, як хотів. 19 Якби все було одним членом, де було б тіло? 20 Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло. 21 Не може око руці сказати: «Ти мені непотрібна!» Чи голова ногам: «Ви мені непотрібні!» 22 Бож члени тіла, що слабшими здаються, є найпотрібніші; 23 і тим членам, що здаються непочесними в тілі, ми, власне, даємо більше чести, і наші непристойні члени зазнають більшої пошани; 24 ті ж, що у нас пристойні, її не потребують. Та Бог так уклав тіло, що дав більше чести нижчому членові, 25 щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. 26 І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени.
Євангеліє. – Мт. 76 зач.; 18, 18-22; 19, 1-2 13-15.
18 Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі. 19 Знов істинно кажу вам: Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; 20 бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них.” 21 Тут підійшов Петро й каже до нього: “Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?” 22 Ісус промовив до нього: “Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім.” 1 І коли Ісус скінчив слова ці, покинув Галилею і прибув у сторони Юдеї, що за Йорданом. 2 Сила народу йшла за ним, і він їх оздоровив там.13 Тоді приведено до нього дітей, щоб він, поклавши на них руки, помолився. Учні ж боронили їм. 14 Ісус сказав їм: “Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне.” 15 І поклавши на них руки, пішов звідти.
Рівноап.:Апостол. – Гал. 200 зач.; 1, 11-19.
11 Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; 12 бож я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса Христа. 13 Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. 14 Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. 15 Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, 16 зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17 ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18 По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п’ятнадцять день. 19 А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.
Євангеліє. – Йо. 35 зач.; 10, 1-9.
1 «Істинно, істинно говорю вам: Хто не дверима в кошару овечу входить, а деінде влізає, – злодюга той, розбійник! 2 Хто ж увіходить дверима, той вівцям – вівчар. 3 Йому одвірний відчиняє, і вівці слухаються його голосу, і кличе він своїх овець на ім’я, і виводить їх. 4 А коли виведе всіх своїх овець, то йде поперед них, і вівці слідують за ним, бо голос його знають. 5 Не підуть за чужим вони – втечуть вони від нього, бо не знають голосу чужих.» 6 Сказав ото їм Ісус цю притчу, та вони не второпали того, про що він казав їм. 7 Тож Ісус іще раз промовив до них: «Істинно, істинно говорю вам: Я – двері для овець. 8 Усі, скільки їх передо мною прийшло, – злодії, розбійники. Вівці й не слухали їх. 9 Я – двері. Хто ввійде крізь мене – спасеться. Увійде він, вийде -і знайде пасовисько!
Утреня: по „Бог Господь”: тропар рівноап. двічі, Слава, І нині: богородичний з недільних, за гласом тропаря рівноап. Катизми рядові зі сідальними рівноап., також полієлей з величаннями і пополієлейний сідальний рівноап. Степенна 4-го гласу, перший антифон. Прокімен, Єв. Ів. 36 зач.; 10:9-16. Пс. 50, і стихира рівноап. Канонів 2: перший Богородиці, один з двох звичайних («Немокрими ногами», глас 2-й недільної утрені, або «Море перейшовши», глас 8-й повечір’я у вівторок) з ірмосом, другий рівноап. Катавасія по кожній пісні – „Відкрию”. По 3-ій пісні – сідальний рівноап., по 6-ій – кондак-ікос рівноап., по 9-ій – світильний рівноап. Хвалитні стихири рівноап. – 4. Слава: рівноап., І нині: богородичний, за гласом наславника. По великому славослов’ї з трисвятим – тропар рівноап., Слава, І нині: богородичний з недільних за гласом тропаря рівноап. Відпуст великий з поминанням тільки служби рівноап.
Часи: на всіх часах: тропар і кондак рівноап.
Літургія: все – тільки рівноап. Апостол і євангелія спочатку – дня: Ряд.: Ап. – 1 Кор. 152 зач.; 12, 12-26. Єв. – Мт. 76 зач.; 18, 18-22; 19, 1-2 13-15.Рівноап.: Ап. – Гал. 200 зач.; 1, 11-19. Єв. – Йо. 35 зач.; 10, 1-9.
Вечірня: катизми нема. На “Господи, візвав я” 6 стихир: 3 Октоїха; 3 свщмч., Сл.: свщмч., І нині: хрестобогород. за гласом «Слава». Прокімен дня. Стиховня Октоїха. По “Отче наш”: тропар свщмч., Сл., І нині: богород. відпустовий за гласом тропаря свщмч. і за днем тижня.
Св. рівноап. вел. князя Володимира, у хрещенні Василієм.
Точна дата народження князя невідома, але деякі історики схиляються до ймовірної дати близько 948 або 955 року; одначе більшість дослідників вважають, що, скоріш за все, майбутній володар київського столу народився десь біля 960 року. Помер же Великий князь 15 (а, згідно сучасного Григоріанського календаря, – 28) липня 1015 року.
Володимир був одним з трьох синів Князя Святослава Ігоревича. Коли Святослав в 977 році помер, Києвом почав керувати його старший син Ярополк, а Володимир – Новгородом. Третій син Олег, отримавши в спадщину древлянські землі, в 977 році розпочав війну з Ярополком, у якій сам і загинув. Не бажаючи такої смерті, Володимир покидає Русь, але в 978 році повертається. Разом з Добринею, своїм дядьком, він зібрав варязьке військо і придушив весь полк старшого брата. Повністю захопивши владу, змусивши брата бігти, а його дружину насильно взявши в дружини, Володимир у 978 році офіційно стає правителем Київської Русі. Частину війська він залишив при собі, іншу відправив до Константинополя. З тих пір ще чимало військових походів здійснив Володимир. І проти польського князя Мешко I, і проти балто-литовського племені ятвяґів, також воював з радимичами і волзькими булгарами. Безліч земель було поневолено, але постійною проблемою князя залишалися печеніги, які періодично нападали на Русь.
Й отака – історично ледь не постійна запекла боротьба наших співвітчизників із численними, а нерідко і значно сильнішими, зовнішніми ворогами, що зазіхали на наші землі, – як, до речі, і пріснопам’ятні й прикрі та безглузді внутрішні усобиці й конфлікти, криваві чвари і розбрат – зумовили порівняно нетривалим період існування та згодом, у цілому повністю унеможливили подальший розвиток Києво-Руської держави в імперському статусі. Й, зрештою, зовсім призвели до трагічної втрати нею своєї незалежності та низки поділів поміж сусідами. Та, зрозуміла річ, з настирними примусовими домаганнями, принаймні, великої частини отих чужинських еліт – передусім, варшавської, а ще більше (притому, аж донині) в “одновірній” імперії, що на Північ і Схід (від Києва), – будь-що асимілювати її автохтонну людність, чи не всуціль позбавивши її своєї власної – національно-культурної та духовно-релігійної ідентичності.
988 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабусі Ольги і відновлює офіційний статус християнства як державної релігії. Або, послуговуючись біблійною лексикою, він ґрунтовно “прищепив” давньоруську – до того язичницьку “гілку” походженням із усуціль неплідної –“дикої за природою оливи” до дуже “доброї оливи” християнства, яку міцно “тримає” її потужний – заснований і виплеканий Господом старозавітній“святий корінь” (Рим.11:16-24). І тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім’ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського правителя. Після відновлення християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі нинішньої Росії, де місцева людність у своїй більшості ще досить довготривалий час – аж до ХІІ-ХІІІ ст. включно, а подекуди і навіть пізніше – чинила шалений, лютий опір новій вірі. Натомість прикметно, що про охрещення тих земель, які складають терени сучасних України і Білорусі, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.
Остаточне – при князюванні Володимира Великого – прийняття Київською Руссю від Візантії Христової віри, суперпотужна й премудра основа і благодатне, життєдайне джерело якої – істинний, всемогутній і “благословенний Господь Бог Симів”, не лише символізувало і задекларувало однозначно європейський, а точніше – єврохристиянський вектор її розвитку. Та у такий спосіб додатково підтвердило те прадавнє пророцтво ще патріарха Ноя стосовно нащадків своїх синів, що вельми “поширить Бог Яфета” і згодом (духовно)“оселиться він у [cвященно-молитовних] наметах Симових” (Бут.9:26). А й започаткувало існування й поширення історичної Київської Церкви, феномену “київського християнства” (“київського благочестя”), що засадничо апелювало, передусім, безпосередньо до духовних і моральних начал і чеснот Христового Євангелія та чиї витоки сягали апостольсько-євангелізаційної і культурницької діяльності й духовної спадщини великих “просвітителів слов’ян” – свв. братів Кирила і Мефодія. Причому, цю нашу вітчизняну Церкву напевно Господь не дарма помістив “посеред землі” (Єз.38:12) – на своєрідному світовому культурно-цивілізаційному (подібному до близькосхідного) перехресті, де повсякчас перетиналися різні народи, племена і раси, релігії та конфесії і, зокрема, впритул зустрілися східне і західне християнство.
Й це, вочевидь, і зумовило ту важливу місію і роль, яку впродовж низки століть – і навіть попри Велику схизму 1054 року – практично зберігаючи відповідну духовну поставу (тоді ще єдиного) Тіла Христового І тисячоліття. Тобто соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі спасіння обох цих богословсько-літургійних обрядів, відігравали тодішня – де-факто майже самостійна вітчизняна Церква та, загалом, ціле русько-українське суспільство. Гармонійно збалансовуючи та з’єднуючи і синтезуючи (взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи) при цьому кращі християнські традиції і досвід, набутки й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність тощо) Сходу і Заходу. Та – до певної пори (себто, до початку ХVІІ ст., коли внаслідок трагічного розколу вже, власне, Київської Церкви спалахнув релігійно-суспільний конфлікт “Русь нищить Русь”) – вирізняючись доволі значною (в усякому разі, як для тогочасної доби) віро- та етнотерпимістю. Особливо ж благословенними й благодатно-плідними – у цьому сенсі – періодами в духовному та культурно-цивілізаційному житті нашої Батьківщини доби піднесення й розквіту вітчизняного християнства були часи правління Володимира Великого й Ярослава Мудрого, а також Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав та немало – українського бароко.
На превеликий жаль, в середині ХVII cт. оте прикре й безглузде протистояння “Русь нищить Русь” переросло, спровокувало великомасштабну – жорстоко-криваву й спустошливу, руйнівну – релігійно-соціальну війну (Хмельниччину). Вельми жахливу бійню, по-своєму логічним вислідом якої у січні 1654-го – тобто, якраз на 666-му (!) році по Володимировому хрещенні Київської держави – стала вчинена “синами непокірними і бунтівливими”сумнозвісна “Переяславська рада”. Проте, як про подібне каже Господь, цим самим ними був “укладений союз, але не за духом Моїм” і ніяк “не спитавши вуст Моїх”, а іще “щоб додавати гріх до гріха”. Й то була та угода, яка, врешті-решт, круто розвернула єврохристиянський цивілізаційно-історичний напрям розвитку України в бік московсько-імперського її поневолення та культурно-цивілізаційного й духовного занепаду, знекровлення і переродження, брутального шовіністського нищення з боку верховодів цієї неоєгипетської “країни гноблення й утисків, звідки [виходять хижі] ревучі левиці і леви, аспиди й огнистий летючий дракон” . І тому за це “всі вони будуть посоромлені”, покрившись “нечестям”, а вічним їх уділом стане“стид і сором”(Іс.30:1-6).
Іншими словами, у такий спосіб тоді розпочався новий – досить довготривалий і особливо трагічний етап осквернення й спотворення самобутнього Храму християнської душі і серця українського народу. А надто у добу панування тоталітарно-богоборчого й людиноненависницького режиму, коли на московській Красній площі (у вигляді мавзолея Лєніна) постав “престіл сатани” – копія пергамського (Одкр.2:12,13; Іс.14:13), а вежі Кремля були“прикрашені” (увінчані) масонсько-більшовицькими – криваво-червоними пентограмами, виготовленими із найулюбленішого “коштовного каменя”Люцифера – “рубіну” (Єз.28:13). Себто, осквернення й спотворення того духовного Храму, до благословенного закладення підвалин якого чимало спричинився і посприяв преславний хреститель Київської Русі…
Усюди по Святій Русі, від стародавніх міст до далеких цвинтарів, наказав святий Володимир повалити язичницькі требища, посікти бовванів, а на місці їх рубати по горбах церкви, освячувати престоли для Безкровної Жертви. Храми Божі виростали на поверхню землі, на підвищених місцях, у закрутів річок, на старовинному шляху “з варяг у греки” – наче дороговказні знаки, світочі народної побожності. Котра, одначе, на практиці часто-густо набирала форм еклектичного двовір’я та формально-зовнішнього обрядовір’я, забобонно-язичницькі й окультні, за суттю, рудименти (ритуали і традиції) якого немало зберігаються ще подосі. Більше того: нині навіть “патріотично” й доволі активно відроджуються, культивуються і пропагуються. В т. ч. у формі відвертого – агресивно-антихристиянського неопоганства, праворадикальні адепти якого, однак, злобно “лихословлячи” і“проклинаючи” рівноапостольного Володимира Великого та, загалом, старо- й новозавітній народ Божий, таким чином – згідно застереження Святого Письма (Бут.12:3) – накликають на себе (й своїх рідних) тяжкі й печальні наслідки: “того прокляну”…
З іншого боку, подібне стосується, приміром, і тих у колі наших північно-східних сусідів, хто нахабно, безапеляційно і абсолютно безпідставно привласнюють Московській державі, зокрема, постать князя Володимира та, в цілому, всю багатющу історичну, культурну і духовну спадщину Київської Русі. Тут Слово Боже також однозначно наголошує і попереджає можновладців тих “народів, які грабували вас” – і матеріально, і інтелектуально, що“той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його” (Зах.2:8).
З перших століть християнства бере початок звичай споруджувати храми на руїнах язичницьких святилищ або на крові святих мучеників. Слідуючи цьому правилу, святий Володимир побудував храм святого Василія Великого на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна, і заклав кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинний) на місці мученицької кончини святих варягів-мучеників. Чудовий храм, покликаний стати місцем служіння митрополита Київського і всієї Русі, першопрестольним храмом Руської Церкви, будувався п’ять років, був багато прикрашений настінно-фресковим живописом, хрестами, іконами і священними посудинами, привезеними з Корсуня (Херсонеса Таврійського), де князь Володимир прийняв таїнство хрещення. І, зрештою, подібно до знаменитих старозавітніх царів Давида та його сина Соломона, Володимир задумав й усе підготував для спорудження в Києві величного головного храму Русі-України, присвяченого Божій Премудрості – св. Софії, котре успішно звершив його славнозвісний син Ярослав. І цей храм – поряд з іншими знаменитими Господніми святинями у місті над Дніпром – чимало посприяв утвердженню слави столиці Русі-України як Другого Єрусалиму.
Святий Володимир твердою рукою стримував на рубежах ворогів, будував міста, фортеці. Ним побудована перша в руській історії лінія оборонних пунктів проти кочівників. “Почав ставити Володимир гради по Десні, по Вистрі, по Трубежу, по Сулі, по Стугні. І населив їх новгородцями, смольнянами, чуддю і вятичами. І воював з печенігами і долав їх”. З рештою ж сусідів – тогочасних європейських держав київський володар підтримував дружні стосунки. Ба більше: дієвою зброєю часто була мирна християнська проповідь серед степових язичників – печенігів, котру здійснювали місіонери, причому священнослужителі як східного, так і західного обрядів. Під впливом святого князя навернулися й хрестилися і деякі видні іноземці, наприклад, норвезький конунґ (король) Олаф Трюґґвасон, знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші. У далекій Ісландії поети-скальди назвали Бога “зберігачем греків і русів”.
Й, до речі, цю шляхетну місіонерську традицію впродовж наступних століть славно продовжили і розвинули численні наші співвітчизники – душпастирі і проповідники – вихідці, здебільшого, із сучасних українських земель, котрі відважно несли й утверджували Слово Боже і правдиву, спасенну віру у Христа Відкупителя, зокрема, на величезних обширах Східної Європи, Північної Азії та північного заходу Північної Америки. І навіть під сучасну пору більшість християнських місіонерів нової євангельської хвилі на пострадянських просторах – теж наші земляки.
Вочевидь, доба княжіння на давньокиївському столі – і саме після його навернення до Христа – святого Володимира є вельми яскравим і переконливим прикладом і взірцем того, якого величезного поступу у своєму розвитку, причому у порівняно невеликий часовий термін, можуть досягти держава і народ, коли їх правителі дійсно набувають і послідовно реалізують“початок мудрости – страх Господній” (Пр.1:7). Й справді, як оповідають літописні джерела, після хрещення суттєво змінюються на краще характер і світоглядно-життєва настанова повелителя країни давніх русичів. Він стає глибоко побожною людиною й, відповідно, значно більш м’яким та, назагал, доволі лагідним і привітним, добрим та справедливим. Приміром, на все життя закарбувавши у свідомості такі слова Ісуса, що “блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф.5:7), щедро роздає милостиню, щиро піклується про підданих, особливо простолюду, а надто вбогих, хворих і немічних, яких повсякчас благословляв їжею та одягом. Постійно дбає про розвиток освіти і культури, скасовує кару смерті як засіб відплати злочинцям і т. п. Інакше кажучи, являє образ справжнього турботливого батька для свого народу, за що і отримав від нього і, зокрема, в історичних билинах ласкаве прізвисько “Володимир Осяйне (Красне) сонечко”.
Напевно, що кращою пам’яттю про легендарного хрестителя Русі-України – святого рівноапостольного князя Київського Володимира Великого, 1000-річчя з дня відходу у Вічність якого минає 2015 року, буде належне відродження, оцінка та (головне) послідовне й свідоме, в ім’я прослави Господа Христа, виконання нами, сучасними нащадками і краянами цього великого державного і політичного діяча, його невмирущого і завше актуального – дуже важливого і благословенно-доленосного – духовного, морально-етичного і патріотичного спадку-заповіту.
Того самого, засадничий і найосновніший зміст якого цілком відповідає волі і повелінню Божому.
А саме: наразі, як наочно досвідчуємо, “ось темрява землю вкриває, а морок – народи”, й тому “горе тим, що живуть на землі і на морі! Бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що [вже] небагато йому залишилося часу” (Іс.60:2; Одкр.12:12). Так от, звертаючись, зокрема, до всіх наших співгромадян, а особливим чином – державно-владних провідників й інших начальників і можновладців, “нині так говорить Господь Саваоф: наверніть серце ваше на [дотеперішні – неправильні й гріховні] путі ваші” – ваші та ваших попередників. У т. ч. та багатовіковий братовбивчий “дух Каїна”, а також тотальну корупцію й олігархізацію та багато чого іншого. Та – в щиросердному й глибокому покаянні, смиренні і благоговінні прийдіть до Мене і (поміж іншого) всі разом, в єдності і згуртованості, як “одне в руці Моїй”, – “зійдіть на [cвяту Мою] гору… і будуйте [зруйнований і спустошений] храм; і Я буду благоволити до нього, і прославлюся, – говорить Господь”, “бо храм Божий святий, а цей храм – ви”.
Отже, “мов живе каміння, будуйте із себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа”. “І наповню цей дім славою”; і Моя могутня “слава цього останнього храму буде більшою, ніж першого, – говорить Господь Саваоф; і на місці цім Я дам [вам Мій досконалий] мир, – говорить Господь Саваоф”. Й от у вас “досі ні виноградна лоза, ні смоковниця, ні гранатове дерево, ні маслина не давали [багато] плоду; а від цього дня Я благословлю їх” (Аг.1:5,7,8; 2:7,9,19; Єз.37:19; 1Кор.3:17; 1Пет.2:5)). І неодмінно “Я для вас забороню тим, що пожирають, знищувати у вас плоди земні”. Й, при цьому, “тільки очима твоїми будеш дивитися і помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити” – втутрішніми і зовнишніми. –“Бо ти сказав: “Господь – надія моя”, і Всевишнього ти обрав за оборонця собі” (Мал.3:11; Пс.90:8,9).
Крім того, також і таке обіцяє й “говорить Господь Саваоф”, що “перше ніж” як у цей світ (уже вдруге) “прийде Бажаний усіма народами” – Месія–Христос й, відповідно, “день Господній настане, великий і страшний”, ось “ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи” (Аг.2:6,7; Мал.4:5).
І дуже схоже, що ми якраз і спостерігаємо й наочно переживаємо цей час. У т. ч., як наголошує Слово Боже, “і буде у той день”, що “ось з-під порога [відбудованого] храму”, котрий “назветься домом молитви для всіх народів”, – “з-під правого боку храму, з південного боку жертовника” вельми потужні й благодатні “живі води потечуть” – Божої милості і любові, зцілення і спасіння. Причому, “половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного: влітку й узимку так буде”. І всюди й скрізь “там, де пройде ця вода, оздоровить усе, і де пройде той потік, усе буде жити”. А “біля потоку по берегах його, з того й іншого боку, будуть рости всякі фруктові дерева, які приносять їжу: листя їх не будуть в’янути, і плоди на них не будуть виснажуватися; кожен місяць будуть [дуже рясно] визрівати нові, тому що вода для них тече зі святилища; плоди їх будуть уживлені в їжу, а листя на лікування” (Зах.14:8; Іс.56:7, Єз.47:1,9,12). Амінь.