Понеділок 27 тижня після П’ятдесятниці
Апостол дня. 1 Тим. 5, 1–10
1 Зо старшим суворо не поводься, а радше умовляй його, як батька; молодших – як братів;
2 старших жінок, як матерів, а молодих, немов сестер, з усякою чистотою.
3 Шануй удовиць, тих що справді вдови.
4 Коли якась удовиця має дітей або внуків, то насамперед нехай вони навчаться шанувати власну родину й віддячуватися батькам, бо це вгодно Богові.
5 Справжня вдова й самотня на Бога покладає надію і перебуває день і ніч у молитвах та благаннях.
6 Котра ж розкошує, та живою вмерла.
7 І це ти їм наказуй, щоб були бездоганні.
8 А коли хтось про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний.
9 Удовицю вибирати не менш, як шістдесятилітню, одного тільки чоловіка жінку,
10 що має гарне ім’я в ділах добрих: що дітей виховала, приймала подорожніх, що святим ноги вмивала, що тим, які в горю, допомагала, всяке добре діло сумлінно виконувала.
Роздуми владики Венедикта:1 Тим. 5, 1–10 «Суворо не поводься, а радше умовляй»
Бачимо, як в нашому житті, спілкуючись з іншими людьми, ми зустрічаємо тих, які мають інші погляди, інші підходи до життя, інші переконання. Часто нас дратує, що хтось по-іншому поводиться, по-іншому думає, по-іншому чинить. Але, як нас сьогодні закликає апостол, навіть якщо ми переконані, що правда за нами, а бачимо, що хтось її не сприймає, ніколи не треба тиснути на цю людину і одразу змушувати думати чи чинити інакше.
Бачимо, що Бог нас, коли ми грішимо, робимо зло чи беззаконня, також не примушує змінитися в одну мить. Бог хоче, щоб ми змінювались самі, крок за кроком. Апостол вказує сьогодні дуже добру пораду – щоб ми вмовляли інших, щоб ми переконували, а це, звичайно, займає час, вимагає посвяти від нас. Це вказує на дуже просту істину, що нам не лише інших треба навертати, а й самим змінюватися.
Коли ми хочемо комусь донести якусь правду, якщо навіть її не сприймають сьогодні, не біймося це повторити завтра, потім через декілька днів, а може й тижнів. Не втомлюймося любити інших, шукати до них шляхів, потрібних слів, це для нас також випробування. Не біймося Божу правду свідчити і об’являти для інших!
Євангеліє дня. Лк.17,20-25
20 Якже спитали його фарисеї, коли прийде Царство Боже, він відповів їм: “Царство Боже прийде непомітно;
21 ані не скажуть: Ось воно тут! – або: Он там! – бо Царство Боже є між вами.”
22 Далі сказав він до учнів: “Прийдуть дні, коли бажатимете побачити бодай один день Сина Чоловічого, та не побачите.
23 Скажуть вам: Ось він тут! – або: Он він там! – не йдіть і не шукайте!
24 Бо, як блискавка, що, блиснувши, світить з одного краю неба до другого, так буде свого дня Син Чоловічий.
25 А перше він мусить багато страждати й бути відкинутим цим родом.
Роздуми Венедикта:Лк.17,20-25 «Царство Боже прийде непомітно»
Хвиля нашої смерті – це потвердження того, як ми жили, немовби печатка, яку «прибивають» до того, що було у нашому житті. Якщо ми жили з Богом, то смерть це потвердить, і так буде вічно. Якщо ми жили без Бога – безбожно, то так буде вічно! Тому кожна хвиля нашого життя це або поволі починання жити цим Царством Небесним, або поволі віддалення від нього.
Кожна мить нашого життя дає нам можливість, щоб ми починали жити цим Царством. У часі наших відправ, особливо Божественної Літургії, ми чуємо цей виголос: «Благословенне Царство!» Вже це Царство починається, коли нас хрестили в ім’я Пресвятої Тройці. Тоді співали: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Як також каже апостол Павло: «Вже не живу я, а живе Христос в мені».
Коли ми причащаємося, то знов приймаємо і маємо Христа в собі. А де є Христос, там є його Царство. То ж маймо свідомість і розуміння того, що початок Царства Небесного для нас є в кожну мить і в кожну хвилю нашого життя!